Ви теж, у формі жарту, кажете знайомим, що вже звикли до безсоних ночей, тривог і вибухів?

Мене тривожить коли люди говорять «та ми вже звикли». Особливо коли чую це від знайомих, які живуть у Києві під обстрілами і зі смiхом розповідають, що давно навіть не прокидаються від тривог.

Вони щиро вірять, що звикли до тривог. До шахедів. До ночей після яких зранку треба бути нормальною людиною. До того, що сон уривчастий, тіло у напрузі, жахливі новини стали фоном, а життя все одно продовжується.

І я розумію чому вони так говорять.

Так легше. Пожартував і наче тримаєшся. Сказаа «я звикла» і, начебто, стало не страшно. Переконав себе що ти безсмертний поні і поїхав далі.

Що насправді відбувається з нервовою системою

Я сама це у Києві відстежую. Можна вдавати що зі мною все нормально. Що я все розумію, все витримаю, все переварю головою.

Але психіка не працює за наказом.

Якщо небезпека триває довго – нервова система починає глушити реакцію. Не тому що стало безпечно. А тому що інакше вона перегріється.

Це не звикання у звичному сенсі. Це захисний механізм хронічного стресу. Психіка не може триматись у постійній мобілізації роками, тому вона глушить реакцію щоб просто вижити. Зовні це виглядає як спокій. Всередині – це виснаження, яке тільки накопичується.

Чому накриває не від вибуху а від дрібниці

І потім людину може накрити. Несподівано. Не через черговий вибух, тривогу чи страшну новину.

А через якусь дурницю.

Бо плани змінились. Отлимала грубе повідомлення. Вчасно не привезли замовлення. На чиїйсь фразі: «ну чого ти так реагуєш?».

І тебе розносить так, наче всередині прорвало трубу.

Хоча справа не у замовленні. І не у повідомленні. І не у цій конкретній ситуації.

Просто система занадто довго тримала більше ніж могла.

Це класична картина емоційного виснаження. Те, що психологи називають ефектом останньої краплі – коли реакція здається неадекватною ситуації, але насправді вона адекватна всьому накопиченому навантаженню яке довго шукало вихід.

Чому я не вірю у бадьоре «ми звикли»

Бо часто за ним стоїть не стійкість, а заморозка. Не спокій, а втома. Не сила, а неможливість зараз відчувати.

І мені здається зараз дуже важливо хоча б не брехати собі.

Страшно – значить страшно. Втомилась – значить втомилась. Злість є і це нормально в цій ситуації. Плакати хочеться – значить психіка шукає вихід.

Ми і так живемо в умовах де неможливо повністю розслабитись. Але можна хоча б не добивати себе вимогою бути залізною.

Бо ламає часто не сама емоція, а тривала заборона на неї.

Що можна зробити прямо зараз

Бережіть себе. І перевіряйте що стоїть за вашим «я звикла».

На яких побутових дрібницях останнім часом «ламались» ви? Помічали за собою цей ефект останньої краплі, коли накриває через дурницю?

І якщо ви усвідомлюєте що фонове напруження стало нестерпним, а витримувати його самостійно більше немає сил – приходьте на консультацію. Я вмію з цим працювати і допоможу вам.

Хронічний стрес і тривога не зникають самі по собі від того що ми звикаємо. Вони накопичуються. Але з ними можна працювати, якщо вчасно звернути на це увагу.